У ряді випадків законодавство зобов'язує роботодавців звільняти працівників у строк, про який вони просять. Ідеться про скорочення двотижневого строку, оскільки по його закінченню працівник може звільнитися в загальному порядку. У цьому разі строк попередження про звільнення скорочується на розсуд працівника навіть до одного дня.
Випадки, коли на роботодавця покладається обов'язок звільнити працівника у строк, про який він просить, перелічені у ст. 38 КЗпП:
• переїзд на нове місце проживання;
• переведення одного із подружжя на роботу в іншу місцевість;
• неможливість проживання в цій місцевості, підтверджена медичним висновком;
• вагітність;
• догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку чи дитиною-інвалідом;
• догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом І групи;
• вихід на пенсію;
• прийняття на роботу за конкурсом;
• невиконання роботодавцем законодавства про працю чи умов колективного або трудового договору, інші поважні причини.
Усі вони мають спільну ознаку - неможливість працівника далі продовжувати роботу.
За відсутності причин, що унеможливлюють продовження працівником роботи, сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви в межах двотижневого строку. Якщо існує така домовленість, працівника можна звільнити навіть у день подання ним заяви про звільнення.
Роботодавець не має права звільняти працівника до закінчення двотижневого строку після подання заяви про звільнення, якщо працівник про це не просив, оскільки в межах указаного строку він має право відізвати раніше подану заяву.
У разі коли працівник самовільно залишив роботу (не попередив письмово роботодавця про звільнення за власним бажанням, залишив роботу до закінчення встановленого двотижневого строку попередження), роботодавець має право звільнити його за прогул (п. 4 ст. 40 КЗпП).
За повідомленням ГУ Держпраці в Дніпропетровській області
